Федерація волейболу України розпочинає серію статей присвячену спортивним школам, спортивним інтернатам, спортивним ліцеям, спортивним училищам. В наших статтях ми розкажемо Вам про історію їхнього зародження, здобутки та сьогодення, про тренерів які виховали зірок українського волейболу.

Першу нашу статтю ми присвячуємо Волинській обласній дитячо-юнацькій спортивній школі.

ПОЧИНАЛИ З КОНЮШНІ

Історія існування обласної дитячо-юнацької школи налічує не один десяток років. За цей час чого тільки не сталося! Колись тут були конюшні, де часто проводили виставки племінних жеребців. Але, як кажуть, усе пливе і змінюється. Тож спортивний відлік приміщення веде з 60-х років минулого століття. До речі, лише в 1969-му тут постала новенька спортивна школа. Нині ж не помилюся, коли скажу: якщо кажуть «ОДЮСШ», розуміють – «Галицький». А й справді: без директора Богуслава Андрійовича важко уявити цей заклад, де вже успішно діє великий ігровий, акробатичний та тренажерний зали, є легкоатлетичний манеж. Активно ведеться реконструкція.

Фактично із самого початку тут трудиться і Богуслав Андрійович. 1969-го він прийшов сюди майстром зі спортивних споруд (встановлював шведські стінки, обладнував гімнастичний зал):

– Скажу вам, що воно ще до цих пір тримається. Усе те, що я колись робив.

А потім Галицький став студентом фізкультурного факультету, і тільки після його закінчення в 1974-му його призначили тренером по волейболу.

– Починав працювати і з хлопцями, і з дівчатами. Мав по дві групи, але потім мене вирішили перевести виключно на дівчат. Тоді головними тренерами збірної області були люди з Володимира-Волинського, Ковеля. Скажу так: найбільшим їхнім досягненням було 12-те місце на спартакіаді України. Ото і все.

Зважаючи на таку ситуацію, неважко зрозуміти, що працювати відразу було дуже непросто, але, мабуть, саме величезне бажання молодого тренера стало визначальним.

– Якось старшим колегам на педагогічній раді я сказав, що стану призером України, – розповідає Богуслав Андрійович. – Тоді наші «великие тренера» дуже сміялися. Я зараз не називатиму їхніх прізвищ… Було, як було. Але скажу чесно: багато довелося їздити по турнірах, вчитися в інших, бо в області не було таких фахівців. І це дало результат. Спочатку ми вийшли на всесоюзний турнір у Київ. Після цього четверо моїх дівчат одразу запросили в київський інтернат (саме тут формувалася базова команда України з волейболу).

„ДІДІВЩИНА”

Це стало, так би мовити, нагородою за наполегливу працю і першим спортивним успіхом. Потім на чемпіонаті України підопічні Богуслава Галицького були вже п’ятими:

– Тоді така „дідівщина” панувала в школі… – розкриває секрет тренер. – У мене зал – три рази в тиждень із 15.30 до 17.00. Півтори години – і все. У той же час інші команди, які і близько не показували хороших результатів, тренувалися частіше. Але коли я став призером України, мене дуже добре сприйняло керівництво обласного управління освіти – Станіслав Яблончук та Юрій Горобець (а спортивна школа тоді підпорядковувалася саме освіті). Вони мене підтримали, викликали тодішнього директора і кажуть: «Тепер час для занять у залі розприділятиме Галицький». Але я ніколи цього не робив. Мабуть, через свою скромність. Я взяв собі стільки часу, скільки потрібно для основної групи. Крім того, вів гурток у кількох загальноосвітніх школах. Ото навчання починалося у 8.30, а мої дівчата навіть зимою приходили в спортивну школу на 6.30 ранку: чи сніг, чи мороз – пішки йшли, бо транспорт ще не їздив так рано. Тоді ми вже хотіли стати чемпіонами України! Нам, правда, йшли назустріч директори шкіл, котрі завжди надавали зали для занять.

Важко навіть уявити таке, адже нині ОДЮСШ славиться в Україні власною школою волейболу. Про досягнення вихованців Богуслав Андрійович говорить із особливим виразом обличчя. Діти, котрі вийшли з цих стін, у багатьох видах спорту ставали бронзовими олімпійськими призерами, призерами чемпіонатів світу, Європи, України. Тобто всі старання тренера не минули безслідно. З часом традицією стали призові місця на всеукраїнських змаганнях, а відтак і географія турнірів розширширювалася:

– Москва, Таллінн, Прага, Рига, Сочі, Вільнюс, Ленінград, Іваново, Волгоград, – перераховує міста, де виступали волиняни, Богуслав Андрійович. – Ми їздили туди, команди приїжджали до нас. Тоді я зміг нарешті вирватися на іншу сходинку, вирватися, можна сказати, із залізного мішка. А після цього мене зупинити було вже важко. Ми набрали ходу. Бо ж як було? Спочатку я лишився один на все жіноче відділення. Хотіли закривати, а мене перевести на чоловіків. Але побачили, що в нас щось виходить. Конкуренцію ми створювали серйозну, але вища „дідівщина” хотіла знищити волинський волейбол. Знову-таки вступилося керівництво обласного управління освіти. Тоді на підмогу я взяв Ігоря Пережинського, а ще через два роки свою вихованку Галину Ромашкевич забрав із Тернополя. Трьох узялися тренувати, стало значно легше. Ну, щоби всі розуміли, поясню: коли ми трьох виїжджали в Москву чи будь-куди, з волейболістами в інших спортивних школах працювали по 15 тренерів… Нам ставало тіснувато, тож почали виступати на юнацьких і молодіжних чемпіонатах СССР.

КУРС НА СССР

А для того, аби взяти участь у чемпіонаті СССР, треба було обіграти київський, луганський і харківський спортивні інтернати, запорізьку і донецьку спецшколи. А то – флагмани цього виду спорту.

– Усі – непогані команди. От київський інтернат, незважаючи на те, що там було по п’ять моїх вихованців різного віку, хотів знищити волинський волейбол загалом і Галицького зокрема. Зараз декого вже й серед живих нема, а декого я не буду називати…

Пригадалися Богуславові Андрійовичу і зональні змагання СССР в Іваново:

– Дві команди виходило у фінал. У групі нас було шість. Усі в області тоді казали, ми там жодної партії не виграємо. Але ми вийшли у фінал чемпіонату СССР, який уперше в історії відбувся в Луцьку. Це були 80-ті роки. Коли ж вирішувалося, хто стане призером, моє керівництво сказало, що я мушу програти, щоби медалі отримали кияни. Але ми цього не зробили, виграли бронзу. Замість того, щоби нас привітати, почали кричати, що «уничтожать» волейбол…

Але тоді багато хто помилявся. Успіхи волинян були очевидними, тож уже 1986-го Богуслава Галицького призначили головним тренером збірної молодіжної команди України:

– Молодіжні ігри СССР – це комплексні змагання, за результатами яких республікам надавалися заліки. Мені просто сказали: ти головний тренер, підбирай собі, з ким ти будеш працювати і готувати команду. Я пропонував наставникам із Києва, Запоріжжя, Одеси, які мали авторитет… Але ніхто не захотів, усі відмовилися їхати зі мною. А тоді перед нами поставили завдання вийти в шістку. Я взяв завуча – тренера по боротьбі – Авксентія Банеру, щоби хоча б хтось був. Словом, нас наперед «приговорили», сказавши, що займемо останнє місце.

Утім, незважаючи на те, що все настільки важко розпочиналося, таки вдалося обіграти у півфіналі Москву, і вийти на збірну команду Росії.

– Перед виступом мене запросили на розмову російські тренери, був керівник нашої делегації. Там на столі лежав за друге місце годинник. А мені кажуть: «То ваші нагороди». А я: «Ні, ми хочемо взяти призи за перше місце». Мене стали переконувати, щоб я не дурів, щоби здав гру Росії. Ні для кого не секрет, що я трохи… такий… нервовий… Словом, прийшлося керівника навіть і послати подальше. А коли ми обіграли Росію – 3:2, то він до мене підбіг, поцілував, при всіх кричав, що я вже заслужений тренер України. А потім нагнувся і каже: «А тепер, Славо, треба звідси втікати, бо мене поб’ють»… (Сміється). Отаке було. На нагородження він уже не прийшов…

Що давали команді такі-от комплексні змагання? Дівчатам – звання майстрів спорту України, тренери заслуженими ставали, а ще дві волейболістки опинялися в збірній СССР:

– Так і вийшло. Мав бути чемпіонат Європи. Мене викликали в Москву, оскільки ми виграли молодіжні ігри, і запропонували очолити молодіжну збірну команду СССР. Я не погодився.

Але після успішних виступів усе кардинально змінилося. Тренер навіть отримав квартиру.

– Слід зауважити і те, що в той час дирекція нашої школи не любила прогресивних. Їм краще було, щоб займали останні місця, тихенько сиділи і не висовувалися. Тоді ж нічого не просять, не вимагають. А я ходив, випрошував… То зал, то гроші… – продовжує тренер.

А далі – розпад Радянського Союзу. Про цей час Богуслав Андрійович згадує уже навіть із іншим виразом обличчя:

– У півфіналі чемпіонату Європи, що відбувся в Англії, ми знову обіграли Росію (а ця команда – чемпіон Європи). Коли приїхала російська команда на змагання, тренер сказав на прес-конференції про те, що його спортсмени навчать усіх грати у волейбол. Розказав про це дівчатам – і вони в результаті навчили їх. Тоді французи стали першими. Я звісно, розчарувався. А вже на фуршеті була розмова. Один суддя каже мені: «У тебя серйозный бизнес был бы, если ты выиграл бы?». А я кажу: «Да нет, оставили бы девочкам костюмы и кроссовки». Вони з мене сміялися. Насправді тоді в нас була страшна-страшна форма, а футболки я взагалі зняв зі своїх дівчат. Тоді він сказав, що про спонсорує: дістав із гаманця пачку доларів… Я не взяв. Він став просити адресу, куди форму вислати, але нічого з того не вийшло. Зате після цього в усіх була висока думка про нас…

СТВОРЕННЯ «КОМАНДИ МАЙСТРІВ»

Отак зароджувався волейбол. В активі волинян – більше сотні чемпіонських і призерських звань на різноманітних змаганнях. Та знаковим для волинського волейболу стало створення 1993-го «команди майстрів», яка й була основою для сьогоднішньої «Континіум-Волинь-Університет». Тоді ж Богуслава Андрійовича призначили директором спортшколи.

– Зараз наше жіноче відділення укомплектоване і, можна сказати, найкраще в Україні, – не без гордості розповідає наставник. – Усі тренери (а це 10 осіб) – вихованці нашого волейболу. Першим до мене прийшов Ігор Пережинський, потім Галина Ромашкевич, котра десятки разів ставала призером України. Так само й Олена Алєксєєва. Це дуже добре. Вони без мене виїжджають і показують хороші результати. Не може бути такого, що нема мене – і нема волейболу. Повинна функціонувати піраміда.

Тож 1994-го дівчата грали у другій лізі. Щодо фінансування, то на все слід було мати «добро» начальника управління освіти. Зрозуміло, що розраховувати на повне матеріальне сприяння не доводилося, але саме тоді спортсменів підтримав Борис Клімчук. Тоді його й нарекли хрещеним батьком команди.

– Другу лігу ми пройшли за рік, у першій – виступали п’ять: із сьомого місця піднялися спочатку на четверте, потім третє, а далі не раз ставали лідерами. Але у вищу лігу ми не могли йти, бо не було фінансів. Тоді ж створилася суперліга. Усього у вищій грали 12 команд: 8 перших пішли у суперлігу, 4 – лишилися, а ми тоді були десятими і єдиною командою, де дівчата грали без зарплати, а гроші отримували тільки на змагання. Їздили навіть у Івано-Франківськ „кавзиком”, де пічки не працювали. То я брав спальні мішки, в котрі куталися дівчата. Біля якоїсь заправки зупинялися, бігали на дворі, грілися – і вперед. Та й із бензином тоді напруга була, то ми із собою прямо в автобусі возили дві великі бочки з пальним, – тренер не без жалю в голосі розказує про митарства.

Але, каже, навіть без кумедних історій не обходилося. Якось їх зупинив даішник. Як побачив, що в автобусі сидять дівчата, із спальних мішків тільки носи виглядають, а ззаду – бочки з бензином, у нього мову відняло.

– Тоді він назвав нас смертниками, – продовжує. – Воно й так: не дай Боже, іскра, бо бочки вдарялися одна об одну… А я питаю в нього: «То що, нам вертатися чи їхати вперед?»… Він, правда, тільки рукою махнув. Отак їздили. Каструлі свої брали, плитку. Я вмію дуже добре готувати. В мене мама кухарем працювала, то мабуть, передалося.

Такими запам’яталися Богуславові Андрійовичу буремні 90-ті й перші роки незалежності.

– А тоді ми заручилися підтримкою ректора Ігоря Коцана, обласного керівництва, котре запевнило, що сприятиме, – розповідає Богуслав Андрійович. – Так вийшли в суперлігу. Два роки було дуже важко, бо ні тренер, ні дівчата не отримували зарплату. А на той час в інших клубах уже платили по дві-три тисячі доларів. Ми отримували тільки на харчування. Правда, Ігор Ярославович сприяв дівчатам у навчанні. А тоді повернувся Борис Клімчук. Ясно, що потягнути команду за кошти Держбюджету – нереально, став шукати спонсорів. Провів переговори із засновниками групи компаній «Континіум» Степаном Івахівим і Ігорем Єремєєвим. Вони погодилися нас фінансувати. І так уже другий рік. Перший сезон зарплати не отримували, а в цьому вже все, як у людей.

ЯКБИ НЕ ПІДТРИМКА…

Оцінюючи свою тренерську кар’єру загалом, Богуслав Галицький чесно зізнається:

– Мені, можна сказати, щастить у житті. Чомусь завжди було так: мене низи хотіли знищити, а верхи підтримували. Насамперед – голова облдержадміністрації Борис Клімчук. От судіть самі: коли я став директором спортивної школи, «друзі» і тренери з інших видів спорту зраділи: мовляв, Галицький – директор, значить – волейбол завалить. «Доброжелатели» почали нашіптувати вищому керівництву, що посада заважає моїй тренерській кар’єрі, але всі ці етапи я пройшов. Нічого мені не заважало. Дякуючи Борисові Петровичу, ми замінили підлогу в залі, бо це вже був просто жах: дірки сам латав кусками фанери, щоби дівчата, коли падали, не травмувалися. Наступним кроком стала заміна вікон. Тоді Борис Клімчук поїхав працювати послом. Усе трохи затихло. Довелося знову писати листи, листи, листи. Але вікна поставили. Третє. На таку масу людей у нас усього дві роздягальні. А змагання проводили і з карате, і з дзюдо, і з гімнастики, і легкої атлетики, баскетболу, гандболу. Часом одночасно приїжджає по 10 команд… Так не могло бути.

Тепер ця проблема знята з порядку денного: нині функціонує п’ять роздягалень, є суддівська кімната, тренерська, масажний кабінет. І все це відповідає євростандартам.

– Це дуже важливо, адже через відсутність роздягалень ми не могли приймали юнацькі і молодіжні європейські змагання: зал підходив більш-менш. А тепер, окрім чемпіонатів Європи і єврокубків, ми можемо проводити все, – не без гордості каже директор ОДЮСШ.

Якщо говорити про плани, то нині Богуслав Андрійович серйозно задумується над тим, як створити ще сильнішу команду:

– Треба запросити ще трьох-чотирьох серйозних гравців. Хочу зробити базову команду національної збірної. Зараз перед нами стоїть завдання вийти у фінал чемпіонату Європи, чемпіонату світу, а далі – на Олімпійські ігри. Бо це – найвищий показник.

На запитання, що Галицькому і його команді не вистачає для повного щастя, Богуслав Андрійович, не задумуючись, відповів:

– Серйозної спонсорської підтримки. Хочеться впевненості у завтрашньому дні. Перспективний план треба розробити на чотири-п’ять років уперед. Лише так можна створити дійсно хорошу команду. Кошторис необхідно складати наперед, але з правом його коригування. Так я міг би спокійно працювати, запрошувати дівчат, тренувати їх, підписувати контракт на років три. Я знаю, що в житті всяке може статися, бувають різні катаклізми, але… Треба розуміти: аби щось мати, спочатку слід вкласти.

35 років Богуслав Галицький віддав спорту. У нього – двокімнатна квартира, немає ні дачі, ні машини…

– У мене немає того, що є в інших. Але в мене є те, чого нема в них: є медалі, кубки. Я був чемпіоном СССР, багаторазовий чемпіон України… Але вірю, що настане той час, коли мої вихованки отримуватимуть достойну зарплату і квартири. Ми колись до цього дійдемо.

Оксана БЛИЩИК спеціально для офіційного сайту ФВУ.