- Микола Гавриловичу, як ви себе почуваєте напередодні такої поважної дати?

- Нормально почуваю, ходжу на полювання, проводжу турніри. Наприклад, зараз – міжнародні змагання серед дітей у Запоріжжі, де зараз живу.

СТАНОВЛЕННЯ

- А як у Вашому житті з’явився волейбол?

- Ще в школі, коли вчився у п’ятому класі. У нас вчитель математики був Микола Книш, який під час війни втратив два пальця. Він дуже любив волейбол, і нам він прищепив любов до цього виду спорту – кожного дня грали, вчилися цій цікавій науці. З тих пір волейбол постійно у моєму житті. Після школи грав за команду технічного училища, в якому навчався, за збірну області – тренером тут був Георгій Король. Був навіть кандидатом до юнацької збірної України. Це було наприкінці 50-х років.

Тому щоб закріпився у волейболі сприяли запорізькі тренери, а коли служив в Одесі, займався в СКА у відомого гравця та тренера Валентина Саліна. Потім повернувся у Запоріжжя – грав за автомобільний завод, за радіо технікум. Вже після армії потрапив у суддівство – спочатку працював на місцевому рівні – місто, область, відомчі змагання. З часом вийшов на рівень чемпіонату СРСР. Потім став головним суддею, входив до п’ятірки кращих у Союзі. Проводив союзні змагання товариства «Зеніт», де брали участь команди вищої ліги.

- Чому вирішили зайнятися суддівством?

- Тому що хотів залишитися у волейболі. Вже не уявляв своє життя без цього виду спорту. Любив та люблю волейбол – що з цим можна поробити (посміхається).

- Хто сприяв Вашому становленню як судді?

- Юрій Альфредович Багон – суддя міжнародної категорії, Володимир Іванович Гнєдой –голова Всесоюзної колегії суддів Федерації волейболу СРСР, Абрам Соломонович Лейбельман – голова арбітражної комісії ФВУ. Але й не тільки вони сприяли моєму становленню як судді.

МЕДВІДЬ ТА КАРПОЛЬ

- Важко були працювати на матчах чемпіонату СРСР?

- Так, судити було непросто, але працювали ми із задоволенням. Судили не за гроші платили тоді по 2,50 за кожний матч – а саме тому, що любили свою справу.

- Можете згадати матчі союзного чемпіонату, який Вам найбільше запам’яталися?

- Справа була в Ленінграді (зараз Санкт-Петербург. – прес-служба ФВУ) під час фінальної частини чемпіонату СРСР. Матч «Уралочка» - «АДК», в якому фактично вирішувалася доля першого місця. Спочатку головний суддя туру призначив мене першим суддею цього поєдинку, а другим – Ваню Голянського – міжнародника з міста на Неві. Але Микола Карполь вирішив перестрахуватися – і нас поміняли місцями – я став другим суддею цієї гри. У підсумку «Уралочка» завоювала чемпіонський титул.

Згадується ще один матч жіночого чемпіонату – ЦСКА - «Уралочка» - вже першим суддею. Судив чесно, а не так, як було потрібно «Москві». «Уралочка» виграла з рахунком 3:1 і стала чемпіоном Союзу.

- Жовті картки показували?

- Так. Одну-єдину. І знаєте кому?! Миколі Карполю. Але він після матчу подякував мені за це.

- Був спірний епізод?

- Так. Грали «Медін» та «Уралочка».  Микола Васильович вважав, що одеситки заблокували другу передачу. Так, це дійсно було, але до цього Ірина Кіріллова припустилася технічної помилки при виконанні передачі. Карполь до мене підскочив із претензіями, а я йому жовту.

ПРИНЦИПИ РОБОТИ

- До якого віку Ви були в активному суддівстві, маю на увазі, із свистком?

- Десь до 45-ти років. Побачили, як я провів турнір Спартакіади УРСР, і запропонували перейти у головні судді. Один сезон працював у першій лізі, потім – у вищій. Був наймолодшим серед головних суддів. А вже під час проведення незалежного чемпіонату упродовж восьми років очолював арбітражну комісію.

Взагалі, рівень суддівського корпусу України - і під час існування Союзу, і після його розвалу був і залишається дуже високим. Багатенько попрацювали омолоджували, вчили. І дуже задоволений, що учні перевершують вчителів.

- Якими якостями, на Ваш погляд, повинен володіти суддя?

- З точки зору головного судді повинна бути психологічна сумісність – першого та другого арбітрів, лінійних, секретаря, тренерів команд, які грають. Наприклад, були такі судді – Олексій Савенков - царство йому небесне, та Володимир Павленко. Так вони були психологічно несумісні. Дуже важливо бути психологічно стійким, якість суддівства як така і, звісно, розуміння гри. Суддя не повинен бути поліцейським на свистку. Найкраща оцінка для судді, коли його згадують лише після гри, щоб подякувати за якісний арбітраж. Він повинен працювати чесно та справедливо.

Тому у мене на семінарах спеціалізовані бригади проводили тестування на психологічну сумісність. В європейському волейболі до цього прийшли за три-чотири роки.

- Зараз одним з провідних суддів України є Ваш син Михайло. Те, що він пішов у суддівство – його рішення, чи це відбулося з Вашої подачі?

- Напевно, по-іншому і не могло бути, адже він з трьох років знаходився зі мною в залі – тоді я тренував юнацькі команди, а це відбувалося упродовж цілого дня. Навіть траплялося Михайло ночував в залі. Якось мама його відправила на танці, але після двох місяців занять він все ж  таки пішов на волейбол - закінчив ДЮСШ. А потім почав судити. За підтримки Миколи Гуменюка, Володимира Бібера - царство йому небесне, Михайло твердо став на шлях суддівства та розвивався як суддя. І я, звісно, багато вимагав, можливо, навіть занадто жорстко з нього запитував. Зараз він суддя міжнародної категорії, голова арбітражної комісії Запорізької області – колеги його обрали. Головні принципи роботи, які я до нього довів – ними й сам керувався: суди чесно та справедливо, поважай учасників матчу - тренерів та гравців. Звісно, суддя не повинен зупинятися на досягнутому, постійно працювати над собою.

- Що хотілося побажати самому собі в день народження?

- Здоров’я та удачі. Щоб не було війни. А українському волейболу, звісно, хочеться побажати високих результатів – у всіх сферах: і на клубному рівні, і на рівні збірних, і в суддівстві. Щоправда, поки не буде державної програми розвитку виду спорту, зокрема волейболу, складно буде очікувати прогресу.

Прес-служба ФВУ.