Напередодні 20-річчя Федерації волейболу України пропонуємо вашій увазі бесіду з її першим президентом Валерієм ХОДЄЄВИМ. Дзвінок застав Валерія Олексійовича на дачі в Сухолуччі в закруті Дніпра, де він мешкає більшу частину часу. Перше ж питання повернуло його на двадцять років тому – у 16 листопада 1991 року, коли відбулися вибори президент Федерації волейболу України.

ПРОГРАМА ДІЙ

- Стало, чи ні для вас несподіванкою, що саме вас вибрали президентом?

- Та я б не казав. На цей пост ніхто сильно і не рвався - крім мене, було ще дві кандидатури. Кожен виступив зі своєю програмою. Я особливо не готувався, але коротко розповів присутнім своє бачення подальшого розвитку волейболу. У підсумку учасники конференції переважною кількістю голосів підтримали мою кандидатуру.

- В чому полягала ваша програма?

- Незважаючи на те, що ще продовжувався чемпіонат СНД, я бачив майбутнє в тому, щоб замикатися на розвитку саме українського волейболу. Це не означало, що ми переривали стосунки із зовнішнім світом – просто ми акцентували увагу саме на самостійному розвитку. Друге питання – це фінансова діяльність. Третє - необхідно було, щоб кістяк обріс м’язами, адже в організаційному плані спочатку все було на нулі – ні секретаріату, ні співпрацівників. Найголовніше, всі ці ідеї були втіленні до життя.

- А який досвід роботи у вас був на цей момент?

- Немаленький. До цього з 1968 року я працював на самих різних посадах в спортивних організаціях: був головою спортивного клубу «Сокіл» (Київ), очолював фізкультурне-спортивне товариство «Зеніт», після цього – учбово-спортивний відділ Київської ради профспілок.

- У своїй роботі ви були якось пов’язані з волейболом?

- Так. В пору роботи в «Соколі» у нас була однойменна жіноча волейбольна команда, яка в 1981 році стала бронзовим призером чемпіонату СРСР. Ми вирішували проблеми матеріально-технічного характеру, питання по комплектації колективу, забезпечували його життєдіяльність. Так що в організаційному плані я у мене багато напрацювань.

СПАЛАХ АКТИВНОСТІ

- Напевно нелегко було реалізовувати вашу програму?

- Так, було важко, адже тоді розвалювався Радянський Союз – ніякої підтримки збоку держави не було, тож розраховувати можна було тільки на себе і на людей, які з тобою працювали. Дуже багато людей відкликнулися на місцях, наприклад, брати Бібери – Олександр та Володимир, у Львові та Тернополі відповідно. Співпрацювали ми із нинішнім президентом ФВУ Володимиром Туровським, який тоді в Держкомспорті України відповідав саме за волейбол. Дуже допомагав нам у вирішенні багатьох питань Микола Костенко, коли став заступником голови Держкомспорту Валерія Борзова. Але коштів нам ніхто не давав, тож почали самі заробляти. І чемпіонат України ми проводили за свій рахунок. Тоді дуже багато було команд. Якщо я не помиляюсь, з часом у національних змаганнях стали брати участь до 78-ми команд. Ми мінімізували їх розходи на участь, і вони практично самі себе забезпечували, а ті невеликі кошти, що вдавалося заробляти, пускали на їм допомогу. Радянський лозунг: «Від масовості до майстерності» теж вплинув на підвищення кількості команд, на розвиток волейболу в регіонах. Приведу один приклад. В Тернополі місцевий бізнесмен Богдан Сусук (генеральний директор ВАТ ВТО «Назбруччя». – прес-служба ) організував волейбольний спецклас, де зібрав перспективних хлопців із західної України, запросив за свій рахунок тренера – і у це принесло серйозні результати. Взагалі тоді був такий спалах активності, на відміну від нинішнього часу. Я бачу і команд мало бере участь у змаганнях, до того ж і географія слабенька.

- Валерію Олексійовичу, як ви вважаєте, цей спалах активності був в першу чергу пов'язаний з розпадом СРСР та бажанням регіонів розвиватися?

- На мій погляд, це – комплексне питання. Волейбол – це взагалі популярний вид спорту в Україні. Та й на телебаченні багатенько реклами було. Я тоді чимало працював із засобами масової інформації. Преса постійно писала про волейбол – і про чемпіонат України, і про єврокубки, і про збірні самого різних вікових категорій. Зараз дивишся – місяцями нічого не пишуть про волейбол. Тоді постійно велася якась загальна робота. Без преси, без реклами – нічого не буде – буде тільки варіння у власному соку.

- Скільки років ви очолювали Федерацію?

- Один цикл, тобто чотири роки. По його закінченню, за станом здоров’я – прихватило серце – свою кандидатуру вже не виставляв. Якщо б здоров’я дозволило, продовжив б роботу. Адже роботу треба вести активно, постійно їздити по країні, налагоджувати контакти в регіонах. Сидячи в кабінеті, ніякого результату не отримаєш. У мене дуже добрі були тоді контакти з директором черкаського «Азоту», взагалі з промисловцями - в багатьох містах України.

Після того, як я пішов з посади президента, ще рік був секретарем Федерації волейболу України, допоміг новому президенту Миколі Сидоренку. За цей період я склав програму, написав Статут ФВУ.

СПОРТИВНІ РЕЗУЛЬТАТИ

- В 1993 році жіноча збірна України завоювала бронзові нагороди чемпіонату Європи. Як ви вважаєте це перемога ще радянського волейболу, чи вже українського?

- Українського. Абсолютно. Тут можна, з одного боку, похвалити головного тренера тієї збірної Володимира Бузаєва, з другої, покритикувати інших наших спеціалістів – його так ніхто і не «побив». Володимир Микитович своєрідна людина, а його командам була властива своя система гри - подивившись на майданчик, можна було відразу впізнати, його це команда грає, чи ні. Тоді на чемпіонаті Європи збірна України, яка була сформована на базі запорізької «Орбіти», перемогла, причому з рахунком 3:0, навіть збірну Росії, яка потім і стала переможцем. На мій погляд, Бузаєв і його збірна повинні були грати у фіналі і боротися саме з російською команду за чемпіонський титул - програв він у півфіналі явно не по ділу (збірній Чехії з рахунком 2:3. – прес-служба). У тому ж році молодіжна збірна, знов таки під керівництвом Володимира Микитовича, стала в Бразилії срібним призером чемпіонату світу. Тодішній президент міжнародної Федерації волейболу Рубен Акоста був в захваті від гри нашої збірної, навіть обіцяв подарувати форму. Не подарував, але головне, що наша тоді ще молода країна прозвучала на весь світ. Ця «молодіжка» знов таки базувалася на «Орбіті».

Я виходив тоді з пропозицією, щоб кожна команда майстрів мала свою дитячу-юнацьку школу, тобто співпрацювала з нею і мала постійний приплив кадрів. Але, на жаль, це не вдалося втілити в життя.

- Як вдавалося тоді організовувати збори національної команди?

- В основному за рахунок власних коштів, адже державної підтримки ми не мали. Так на молодіжний чемпіонат світу команда Держкомітет надав тільки невелику частину необхідної суми.

ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

- Чим ви займалися після того, як залишили Федерацію?

- Вийшов на пенсію і став чудовим пенсіонером (посміхається). Ходив рибалити, збирав гриби і взагалі зараз отримую задоволення від життя. З’їздив до доньки в Австралію, а то робота ніяк не дозволяла це зробити – змінив, так би мовити, обстановку. Зараз мешкаю в місцях дивної природи, але, звісно сумую за волейболом, за спортом. Намагаюся слідкувати за подіями у спортивному світі, але нажаль, волейбол у нашій раїні дуже погано освітлюється. Наприклад, закінчився в Азербайджані відбірний олімпійський турнір, а результатів майже неможливо знайти в пресі та на телебаченні. Так, знаємо, що Україна грає з угорками, чешками, а де аналіз цих ігор. Чому виграли, чому програли? Немає цього…

- Щоб ви хотіли побажати українському волейболу?

- Складне питання. Робити більший упор на дитячий спорт. Тільки завдяки йому відбудуться якісь здвиги. Продаж гравців за кордон теж необхідний. І команди получають якісь кошти, до того ж за кордоном гравці швидше зростають – там і змагань більше, і рівень вище. Згадайте, як гравці, які виступали в Італії, класно грали за збірну. Але такі гравці не з’являться, якщо не вкладатимуться гроші у дитячий спорт. Причому у цьому відношенні, на мій погляд, ініціативу повинна брати на себе національна Федерація в тісному співробітництві зі спортивними організаціями на місцях. Нехай результат прийде за три-п’ять, а може і більше, років, але тут ми маємо реальну перспективу. Нажаль, зараз у багатьох випадках ми бачимо, що піраміда, у вершині якій повинна бути команда майстрів, зараз перевернулася. Унизу вершина, а зверху – її основа, тобто головна команда майже немає підживлення з дитячих шкіл.

Прес-служба ФВУ.